Це есе, яке я написав в рамках занятть по “Волны гасят ветер” Стругацьких, навіяно їх і моїми роздумами про розум і еволюцію і ідеєю Олексія про особистий космогонічний міф.
Запропоновані на заняттях теми для есе я думаю нами в групі вже осмислені достатньо, тому я писатиму особисту позицію.
Отож:
Невідомо чого відбувся великий вибух і з’явилась невпорядкована матерія і закони фізики. Тобто хаос.
Але закони призводили до процесів і іноді ставалось так, що процеси ставали циклічними. Результат одного процесу був передумовою іншого процесу, результат якого впливав на перший. Тобто з’явились петлі зворотнього зв’язку. Або петлі причинності, як я їх називаю.
Так от якщо якась зміна процесу пройшовши всю петлю, повертається підсиленою, то така петля є нестабільною і щезає. Додатній зворотній зв’язок. А петлі з від’ємним зворотнім зв’язком, навпаки існують довше. Сонце наприклад чим більше стискається від гравітації, тим активніше займається термоядерними реакціями, які його розширюють. Так воно і на щастя і залишається в рівновазі.
Але ідеально стабільних петель не існує, на більшому масштабі часу навіть Сонце нестабільне, через якийсь там жалюгідний мільярд років можна буде відкривати курорти на Марсі. І така повільна зміна стабільного стану і називається “еволюцією” в дуже загальному розумінні слова. Але все ж “еволюція” зірок це не зовсім еволюція. Ну максимум еволюція першого порядку нехай буде. Зміни на більшому масштабі часу (розширення Сонця) чисто випадкові, як то кажуть, бо так скались зорі. Ні, нісенітниця виходить. Бо так склалась пилова хмара, о. У інших зірок так склалась пилова хмара, що вони будуть світити трильйони років, практично вічно.
Але з’явились набагато швидші петлі причинності, в них навіть процес дрейфу стабільного стану був дуже швидкий. Тому серед них стали домінувати ті, в яких і цей процес дрейфу іде в сторону, що допомагає підтримувати існування. Це були самопідтримувані хімічні реакції як мінімум на Землі. Сучасній хімії реакції, що підтримують себе відомі, у них навіть назва є – автокаталітичні. Нехай це буде еволюція другого порядку.
Але все ж в таких хімічних системах стабільність існування забезпечувалась зовнішніми петлями причинності. Тобто такими, що проходять по зовнішньому середовищу. А воно у нас на планетах мінливе. У людей теж іноді буває зовнішня петля причиності – наприклад Ромео без Джульєтти мав всі ресурси для існування, а причини не мав. А людени Стругацьких навпаки мали перевірку на абсолютність внутрішньої причинності – в тесті із уявною погибеллю людства це перевірялось.
Так от в момент коли з’явились системи із внутрішніми петлями причинності, еволюція пішла на порядки швидше. Тепер гинути стало немодно. Модно стало виживати. Цей момент я називаю моментом появи життя. Хоча “момент” фактично був кількома сотнями мільйонів років, але ми, програмісти, маємо дуже слабке відчуття часу.
Отже
– життя – це третій порядок еволюції
– життя – це система з внутрішніми петлями причинності
І от закипіло воно все в океанах, бактерії радісно почали їсти, щоб жити і жити, щоб їсти. Але середовище ж мінливе. І якщо їжі стає менше, але з’являється інша їжа? Тут треба еволюціонувати по Дарвіну, інших варіантів нема. Поки ще нема. Тобто потрібно помирати тим, хто менше пристосований до зовнішнього середовища і бути різноманітними. А це вже зовнішня петля причинності. А еволюція такого не любить. І от призадумалась еволюція, і знайшла як запхнуть механізм зміни себе в одного індивіда. І придумала індивідуальний розум. І знов еволюція прискорилась на порядок, уже не обов’язково помирати тисячі раз, щоб виправити баг в собі.
Отже
– індивідуальний розум – внутрішні петлі причинності зміни себе
– індивідуальний розум – четвертий порядок еволюції
– розум людини – здатність індивідуальної еволюції
Тому я зокрема перестав заперечувать Олексію, коли він говорив, що людина може діять ‘із нічого’. Дійсно, петля причинності виглядає, наче не існує причини у неї самої. І практично кажучи, вона її і не має.
Розум в процесі уже культурної еволюції формує далеко не індивідуальні структури. Загальнолюдську ще не сформував, але все до цього іде. Монокосм – розумний всесвіт мені видається малоймовірним в осяжному майбутньому, але розум людства точно буде. Або ми зникнем. Індивідуальна еволюція – це все добре, але як вид ми не розумні ні грама. Наш рівень розумності як виду обернено пропорційний площі того острова сміття в Тихому океані. Живем у саоїх відходах, як ті бактерії. Отже еволюція виду людей працює якраз іще на зовнішніх петлях причинності, а отже може з цих петель і злетіть.
Тому
– розум людства вцілому – п’ятий порядок еволюції
– розум людства вцілому – необхідна умова (ні, це визначення) невипадкового збереження людей
Сподіваюсь, до монокосму буде ще багато цікавих порядків.
Проте у нас розбір книжки з обертанням причинності, тому саме час обернути причинність. Якщо я вважаю розум аспектом еволюції, то може і еволюція – аспект розуму?
Обоє вони описують петлі причинності, але еволюція – це процес, а розум – здатність до цього процесу. Тому можна спокійно переписати весь мій міф без еволюції але в термінах “вищого розуму”. Тому у мене в тексті і може “задуматись еволюція”.
Я б сказав, що
– на кожному етапі еволюції є свій розум.
Навіть на першому, ще тому, космологічному. Але цей розум був неповороткий, повільний і найкраще що він міг створити із свого хаосу, це зорі і планети. Ну і так далі, не буду продовжувать в міфологічному стилі.
І якщо я розумний індивідуально (четвертий рівень), то коти, наприклад, розумні як вид (третій рівень). І я можу спілкуваться із котом спокійно, звертаючись до розумної істоти, але ця істота представлена маленькою пухнастою своєю часточкою, яка мурчить у відповідь. Хоча кіт це все ж рівень 3S+, а саме третій рівень – це поросятко наприклад – обожнюю їх чухати за вушком але і стейки теж. Моя любов – до їх виду, а не особиста.
Якщо проаналізувать, що міняється з етапами еволюції, то видно, що до 4 рівня все працює на прискорення. А з 5-го навпаки масштаб часу знов стає більшим. Комерційні компанії планують далі за людей, країни і релігії – далі за компанії, і людству доведеться планувать далі за будь-яку країну. Отже розум знов прямує до свого попереднього масштабу, але уже будучи зовсім іншим.
Так, здається я придумав “святу двоїцю”, а це значить що? Що із есе пора закінчувать.
Блог Антона Пендюра 